Довгожителька із Донеччини відзначила 90-річчя на Томашпіллі
Війна безжально перекроює людські долі: змушує назавжди залишати рідні домівки, розлучає з близькими людьми, й до болю рідними та нажитими місцями, і водночас відкриває нові сторінки життя там, де люди знаходять прихисток та підтримку. Саме такою є історія довгожительки із Донеччини - Павлини Миколаївни Палій, яка через воєнні дії в країні опинилася на Томашпіллі й зустріла тут свій 90-річний ювілей.
Привітати іменинницю у день її іменин, за дорученням Томашпільського селищного голови Валерія Немировського, завітали головний спеціаліст відділу освіти, спорту, культури та туризму Інна Карпин, завідувач відділення догляду вдома КУ «Центр надання соціальних послуг» Алла Барчишена, фахівці соціальної роботи відділенн догляду вдома Тетяна Недомовна і Зоряна Щербатюк. Вони побажали бабусі-ювілярці Божої милості, міцного здоров’я, добра, витримки, терпіння, родинного тепла, довгих і щасливих років життя під мирним небом України.
Про непростий життєвий шлях ювілярки з нами охоче поділилась її донька - Галина Василівна, яка разом із чоловіком та мамою вже четвертий рік проживають на території нашої громади.
«Народилася моя мама - Павлина Миколаївна Палій, 4 грудня 1935 року у селі Річиця Зарічнянського району на Рівненщині у багатодітній сім'ї звичайних селян. Окрім неї було ще 2 брати й молодша сестра. У десять років усі вони залишилися круглими сиротами. Доглядали за дітьми тітка, дідусь та бабуся по материній лінії. Дитинство тяжке, скрутне, повоєнне. З ніжністю, любов'ю і вдячністю старенька згадує про дідуся з бабусею, які її виховали, видали заміж, навіть знайшли можливість відгуляти весілля, що було на той час неабиякою розкішшю. Мама вважає, що довголіття їй перепало від дідуся й бабусі у генетичний спадок, адже вони також були довгожителями. Бог щедро відміряв кожному із них майже по сто років життя.
Освіту Павлині Миколаївні отримати не судилося. Бідність і відсутність навіть звичайного одягу змусили відмовитися від навчання, бо треба було вчитися братам: "Їм же до армії треба готуватися, а неписьменним ніяк не можна було. Як же звідти листи надсилати?". Та й тітка вважала, що нема чого байдикувати і час марнувати на школу, треба прясти, ткати, готувати їжу, няньчити власних братів і сестер, та ще й тітчиних на додачу, випасати худобу. Словом, роботи вистачало.
У 15 років друга тітка забрала Полю у Долінський район на Кіровоградщину. Там і розпочалося її доросле трудове життя та заробітки "на себе". Працювала на току, у городній бригаді різноробочою, згодом - на птахофермі, а потім ще й дояркою. З теплотою й вдячністю згадує ті часи, і людей, які огорнули її сирітську долю душевною теплотою, надзвичайною добротою та щирою турботою.
Та душею дівчина завжди линула на свою малу батьківщину – на Рівненщину. Через 8 років повернулася в рідне село, вийшла заміж за односельця та однофамільця Василя Олександровича Палія, який, до речі, був ще й її сусідом, але теж у пошуках роботи їздив Україною, як тоді казали, "по сезонах", відслужив 4 роки в армії. Відгуляли весілля, перейшли у батьківську хату, обзавелися господарством, народили трьох діточок – Валерія, Миколу, Галину. Жили дружно - в любові, весь час важко працювали і вдома, і в колгоспі. Треба було вручну збирати буряки, картоплю, терти льон. І не важливо, що в хаті троє малих дітей, - треба було відпрацьовувати "норму" на подвір'я.
Та коли у 1965 році із сільради пролунали заманливі пропозиції про масове переселення на схід, на Донеччину, Павлина Миколаївна зважилася на цей крок попри вагання і перестороги чоловіка та рідні. Зважилася, бо повірила в те обіцяне розмальоване безхмарне життя та ще й із дитячим садочком. Пізніше не раз шкодувала про це своє рішення, впадала у відчай. Але пам'ятала слова свого Василя: "Як би скрутно не було, назад, Полю, вороття не буде".
У найважчі часи допомагала українська народна пісня. Дуже добре батьки співали в парі, обоє мали чудові голоси. Так і прожили майже все своє життя в селі Новомайорське Волноваського району Донецької області. Жили просто, гідно, в постійній роботі та турботі про дітей. Мріяли, щоб у кожного із нас було щасливе, забезпечене життя, допомагали здобувати освіту. Мої брати Валерій, Микола і я, усі зі своїми родинами, теж жили і працювали у цьому ж селі, неподалік від батьківської хати.
У 2001 році помер наш батько. Та це не зламало маму, адже вона завжди була сильною духом, загартованою, мужньою. Вона навіть не зменшила кількості свого домашнього господарства, а так і продовжувала тримати трьох корів, свиней, курей та качок. Намагалася допомагати дітям, піднімати на ноги онуків. Треба сказати, що в неї 7 онучок і 1 онук. Всі вони вже повиростали, отримали вищу освіту, подарували бабусі 9 правнучат.
Та життя, на жаль, складається не лише зі щасливих моментів. Багато горя нашому народу принесла повномасштабна війна 2022 року. Не оминула вона й нашу велику, дружну родину - змусила покинути свої рідні домівки та усе нажите роками добро, і залишити все на тимчасово окупованій нині території. Всі ми стали вимушеними переселенцями. А найгірше те, що тепер життя розкидало нас по різних куточках України. Когось на Дніпропетровщину, когось - на Франківщину. Моя сім’я разом із мамою потрапили сюди, у Томашпільську громаду.
Смуток і біль не полишають маму ще й від того, що у 2022 році, щойно вибравшись з окупації, у розквіті літ - 61 рік, помер її середній син, а наш брат - Микола, якому вона навіть не змогла віддати належну шану та оплакати. Ятрить душу біль, що не може потрапити на могилку до чоловіка, не може пройтися своїми рідними вулицями, побачити односельчан, не може, як раніше, пригорнутися до онуків та правнучат.
Мама щодня у думці та молитві об’єднує усіх нас, і щиро радіє з того, що усі її діти й онуки - в Україні, що доля не розділила нас на "своїх" і тих, "хто залишився там". А ще вона свято вірить, що обов'язково дочекається і перемоги, і зустрічі з усією своєю ріднею, а особливо - з найменшим правнучком, який народився напередодні її поважного ювілею».
Шановна Павлино Миколаївно! Від імені мешканців усієї нашої громади сердечно вітаємо Вас із Вашим гарним, мудрим ювілеєм! Бажаємо Вам міцного здоров’я, благополуччя витримки! Душею і серцем підтримуємо Вас і Вашу родину. Ваш життєвий шлях - це приклад незламності, сили духу та материнської любові, що надихає кожного із нас. Віримо, що Господь неодмінно почує Ваші материнські молитви й пошле втіху для Ваших рідних і всієї України. А ще бажаємо, щоб наступний свій ювілей Ви неодмінно зустріли у власній хаті - не важливо, в якому куточку країни це буде. Адже вся Україна - це наш спільний дім, а ми всі - одна велика родина, об’єднана спільною долею, спільною бідою, спільними прагненнями та вірою у світле майбутнє. Саме ця єдність дарує нам силу вистояти й перемогти, щоб кожен міг жити у мирі та злагоді.
З роси й води Вам, шановна ювілярко, на многії і благії літа!
