З роси й води Вам, шановний ювіляре!
Сьогодні 90-й, ювілейний січень завітав у долю жителя нашої громади - людини мудрої, добродушної і совісної, томашпільчанина Василя Омеляновича Жовтана.
Привітати іменинника від імені голови Томашпільської селищної ради Валерія Немировського та жителів громади завітали головний спеціаліст відділу освіти, спорту, культури і туризму Інна Карпин та спеціаліст інформаційно-комп’ютерного забезпечення селищної ради Валерій Дружинін. Вони побажали ювіляру здоров’я, натхнення, благополуччя, мирного неба, й від селищної ради подарували цінний подарунок та квіти.
Народився іменинник 12 січня 1934 року в простій селянській сім’ї у селі Яришівка. Дитинство Василя Омеляновича випало на важкі, голодні, обпалені війною роки. Він і досі ясно пам’ятає часи ромунської окупації, страшні безчинства німецьких нацистів, не стираються з пам’яті злякані очі єврейських родин, яких вели на розстріл у яр. А потім були роки страшного голоду, коли із їжі у хаті була тільки вода, а надворі – снігові замети вище хати. У 1948-му році помер батько, з 11 років мусив робити усю важку чоловічу роботу, щоб допомогти мамі і братові: орав, косив, сіяв і повністю виконував усе, як дорослий. Підлітком пішов працювати на конях у Яришівський колгосп. А як ще трохи подорослішав – його взяли учнем слюсаря на Томашпільський цукровий завод. Учень з нього вийшов дуже здібний і старанний, допитливий і кмітливий. Потім, відслуживши три роки армії у місті Севастополі морським піхотинцем, Василь Омелянович повернувся до рідного дому, одружився на Марії Грабчак. І знову повернувся працювати на рідний цукровий завод слюсарем, молодому подружжю в Томашполі від заводу виділили житло. Кожен механізм, і кожну гайочку на заводі знали і вміли налагодити його талановиті, вмілі руки, за що не раз майстра було відмічено почесними державними нагородами та відзнаками. 45 років трудового життя віддав він своїй улюбленій справі.
Разом з дружиною Марією Семенівною народили та виховали двох чудових синів - Олександра та Володимира. П’ятдесят років прожило подружжя у парі. Працювали, старалися, повивчали, поодружували дітей, дочекались 3 онучат, 4 правнуків. Та, на превеликий жаль, вже 15 років минуло, як не стало Марії Семенівни.
Але дідусь не почувається самотньо, вважає свою старість доглянутою. Батькові у всьому допомагають дбайливі сини, які хоч і проживають далеко від нього, та часто навідуються, кожного дня телефонують, за що він їм дуже вдячний. До Василя Омеляновича також майже щодня навідуються та допомагають племінники дружини. Та він й сам ще чіпкенький – сам себе обходить, по можливості порається по господарству, навіть у центр до магазину любить по-маленьку пройтись, подивитись на людей, погомоніти з сусідами.
Коли ми у Василя Омеляновича запитали, чого він би зараз бажав найбільше. Він без обдумувань відповів, - щоб найшвидше настав на нашій землі мир, щоб не гинули діти, наші воїни і безневинні люди, бо страшнішого за війну немає нічого. Не думав він, що на своєму довгому віку йому вдруге доведеться пережити це страшне лихоліття, і дуже хочеться дочекатися Перемоги.
Шановний Василю Омеляновичу, щиро бажаємо вам міцного здоров’я, благополуччя, Божої підтримки, і лише гарних новин від дітей, онуків і правнучат. І, неодмінно, дочекатись Перемоги та миру на нашій рідній українській землі. Щоб могли у колі найрідніших людей зустріти ще й сотий ювілей. З роси й води Вам, дорогий імениннику, на многая і благая літа!
